Коли, як не перед лицем смерті, ми бачимо правду найясніше? Тоді непотрібне, неважливе, дріб’язкове блякне і вицвітає, а на першому плані проявляється гола правда – чітка, болісна, але така потрібна і неуникненна. Саме про це я думала, слухаючи історію життя художника Олега Мінька (1938-2013) і розглядаючи його роботи на виставці «Олег Мінько. Театр абсурду» в Центрі інтелектуального мистецтва «Меркурій». А от чому вам варто побачити цю експозицію, відкриту до 5 січня, і які відповіді ви там можете знайти, розповідаю для медіа «Львівська Пошта».
Втеча в сни
«Театр абсурду» займає дві зали. І я почну свою розповідь саме з другої, де ховаються сни і світи Олега Мінька. Кажуть, що він часто втікав у свої сни – саме там до нього приходили образи, які втілював на полотні. У цій залі кентаври біжать по небу, оголюються кістки наших предків, відкриваються таємниці Дикого поля, оживають фрески Софії Київської і дитячі жахи з мороку.
Це кімната доданої реальності, де оцифровані роботи митця зажили своїм життям завдяки роботі студентки відділення актуальних мистецьких практик ЛНАМ Христині Савіцькій. Ця частина виставки вражає, на твоїх очах оживають легенди і історії України. Важко зрозуміти, що саме запускає процес, але зайшовши в кімнату ти немов переносишся чи то в сон, чи то казку, чи марево. Так, наче опиняєшся в голові художника, слухаєш його думки, ловиш образи, які пливуть перед очима, непомітно затягуючи все глибше, глибше.
І ось ти вже вив’язуєш своє плетиво асоціацій з тонкими пальцями, складеними до молитви, небесно-блакитним Ісусом, який здіймає руки до неба, чи страхітливою чортівнею, що постає з мороку. Обережно, ця локація може затягнути вас щонайменше на кілька годин!
Голос крові… і травм
Олег Мінько снив Україною з дитинства, хоч народився в Макіївці на Донеччині. Хоча чому хоч? Саме звідти його любов до свободи, високого неба, аромату сухої трави з гірчинкою полину, пташок і природи. Саме там він ріс під казки, пісні, розповіді про козацький рід. Саме там зненавидів російський дух. Дід художника був заможним господарем. Совєти його розкуркулили, забрали все. Чоловік не зміг цього пережити – довів себе до смерті: обливався зимною водою, лягав на зимну долівку в льосі, доки не захворів і не помер. А ще читала отут, що у 1943-му до ніг маленького Олега гепнувся снаряд і не розірвався. Його батько обережно переклав снаряд у ковдру, виніс його на город, а за кілька хвилин той розірвався і в хаті повилітали шибки.
Мінько вивчився в Інституті прикладного та декоративного мистецтва у Львові (нині ЛНАМ) у Романа Сельського і Карла Звіринського. Входив до підпільної школи Звіринського, де студенти читали Камю і Сартра, вивчали авангардистів. Багато експериментував, не боявся бути чесним, свобода і правда були для нього понад усе. Через те, що розвивав абстракціонізм, малював Україну і товаришував з шістдесятниками, був під ковпаком КДБ. Його переслідували, забороняли виставлятись. Через це Мінько мав тривалу творчу депресію – період мовчання, який перервала виставка Романа Сельського. Після неї він повернувся до роботи і, як сам казав, «почав вчитись малювати спочатку».
На виставці «Театр абсурду» представлений останній цикл художника, датований 1997-2013 роками. Його ви можете роздивитись у першій залі ЦІММ. А щоб можна було відчути себе всередині цих образів, група бутафорників під керівництвом Олександра Коваля втілила в об’ємі кілька картин митця. «Зокрема «Чорну королеву», яку Олег Мінько вважав фантомом сумління. Для нього це були шестидесятниці – Ірина Калинець, Алла Горська, Галина Севрук. В Мінька навіть є маски чорної і білої королев. Так от, навколо чорної завжди був сюрреалізм: брехня, зміщені пріоритети, фальшиві цінності», – пояснює куратор виставки, артдиректор ЦІММу Богдан Мисюга.
Споглядання і аналіз
Свої загублені степи і небо Донеччини Мінько знайшов на Волині. Тікав до Світязя, там мав своє місце спокою і праці. Міг годинами нерухомо сидіти на скрученому дротиком кріслі, вдивляючись в даль. А коли донька Ірина питала його: «Тату, що ти робиш», відказував: «Працюю». «Тому ще однією візуалізованою інсталяцією стало його озеро, Світяізь. Це місце медитації, де Мінько дивився, думав, осмислював те, що відбувається. Ми хотіли, щоб кожен, хто зайде в середовище його озера, міг зупинити своє життя на хвилину, подумати», – пояснює Богдан Мисюга.
Дивлюсь на це озеро, хмари, муляж кози, яка пасеться поруч. Та коли перші враження стишуються раптом виловлюю поглядом дзеркало, в якому відбивається інший світ, де люди метушаться, обговорюють роботи художника. Раз – і ти сторонній споглядач. Можеш будувати у своєму відокремленому світі картинку з їх життя лише з мови руху їх тіл, яка не бреше, дій, не слів.
«З 1960-х Мінько творив свій, інший світ. Знакував проблеми світу своїми символами. Творив свою герметичну мову. Спочатку її розуміли друзі. Згодом, коли Мінько не схотів розмовляти, творив ці зашифровані образи для себе. Як каже його донька пані Ірина, він залишив це тим, що це прочитуватимуть після нього. Ця виставка – одна з перших спроб прочитати і розшифрувати його символи», – веде далі куратор виставки.
Абсурд війни чи спосіб побачити голу правду
Про абсурд люди почали говорити, коли не розуміли, що діється навколо. Цей проєкт також здається абсурдним, бо конкрентного відношення до театру він не має. Та інсталяції бутафорів наче декорації театру, завдяки ним ми ще більше занурюємось в абсурд, переданий на полотнах художнка. Не лише нашого часу, а й інших періодів історії, які Олег Мінько вивчав і проживав чи не усе своє життя.
«Справжнє мистецтво робиться не тоді, коли легко, а коли важко. Що більше стискається внутрішня пружина, то більша енергетична віддача твору. Те, що я писав у шістдесяті, робилося не для слави, не для грошей, а від внутрішньої потреби. Ти просто відчуваєш, хто ти є, для чого ти є, і маєш обов’язок перед собою», – каже в одному з останніх інтерв’ю художник.
Багато хто вважає роботи Мінька трагічними, бо від них сироти виступають на шкірі. Але це лише дзеркало. І що ми у ньому побачимо, залежить від нас. Бо хоч митець творить про своє, про себе, але бачимо в роботах ми вже себе. Тобто кожен з нас зчитує і додає рівно стільки, скільки сам прожив, відчув, зрозумів, на скільки готовий відкритись.
Тож тут вже питання до нас: яку правду в цьому дзеркалі побачимо ми? Особливо зараз, коли війна не лише є частиною абсурду, а й відповіддю на нього. Бо змушує чітко бачити чорне і біле, добро і зло. Світ нас часто звинувачує у категоричності, але хіба не час перед лицем смертельної загрози чесно назвати речі своїми іменами, як це робить Олег Мінько? Як на мене, це наш обов’язок. Принаймні перед собою.
Поле перекоти,
Чи перекоти поле…
Коріння і землі не маєш
Немаєш роду, нації і друзів.
Ти виріс у степу і вітер
Зірвав тебе, погнав
На Захід, на Схід, на Північ і на Південь
Поетам, мудрецям, політикам,
Гурманам — ти ніщо, лише трава суха.
Поле перекоти чи перекоти поле
Гуляєш степом — ти в ньому виріс
і там живеш. Ти вільний
від усіх і всього
Гуляєш полем, степом, мандруєш
Поки не зісохеш
Засохнеш на порох,
Чи на попіл і землею станеш
Oleh Minko
Авторка: МАРІЧКА ІЛЬЇНА
