У Центрі інтелектуального мистецтва “Меркурій”, що у Львові, триває виставковий проєкт “Лисик”, присвячений видатному українському художнику-сценографу Євгенові Лисику.
Окрім унікальних двадцятиметрових сценографічних завіс у просторі інстальовано майже 80 графічних листів — ескізів костюмів героїв опер і балетів.
Таку численну збірку глядачам представили уперше. Роботи Євген Лисик створював разом із дружиною Оксаною Зінченко (Лисик).
Саме пані Оксана допрацьовувала ідеї митця, які народжувалися з його кількох впевнених рухів пензля. Зараз вона зберігає та плекає спадщину свого чоловіка.
Історію їхнього кохання та спільної творчої роботи — читайте в матеріалі Суспільне Культура.
“Розумом нічого не розумієш, а просто отак ось — душею”
“Не віриться, що його вже немає 34 роки”, — розпочинає розмову Оксана Зінченко (Лисик), мисткиня та партнерка Євгена Лисика.
Познайомилася пара, за словами пані Оксани, доволі типово — під час навчання у Львівському інституті мистецтва. Уперше вони побачилися на студентській вечірці, що відбулася в гуртожитках на вулиці Вірменській у Львові.
“В Інституті загалом на всіх шести курсах було, ну, 100 студентів, всі одне одного знали, а я його ніколи не бачила. Він підійшов до мене та запросив на танець”, — пригадує вона.
Пані Оксана ділиться, що не дуже вміла танцювати, проте танго вдавалося якнайкраще. І саме воно стало першим.
“Ми з ним танцюємо, мовчимо, ніхто нічого не каже, просто танцюємо. Потім пісня закінчилася і поставили нову пластинку — вальс, у мене аж серце впало вниз. Думаю: «Боже, тож треба плавно крутитися, як я буду?». Але я з ним пішла так, якби була балериною, мені було так легко”.
Опісля цього Євген зустрічав Оксану, щоб разом їхати трамваєм в інститут, проводжав додому.
У листуванні був дуже лаконічним: “Добрий день, все в порядку, до зустрічі. Як приїдеш — розкажу”.
Пані Оксана каже, що пів року помилково називала Євгена Сашою, на що той відповів: “Ну, як тобі подобається, що я Саша, то я буду Сашею”.
Серед характерних рис Євгена пані Оксана пригадує основну — емоційність:
“Я не знаю, чи ще зустрічала колись в житті такої емоційної людини, як він. Розумієте? Зараз у нас триває війна. Я собі уявляю, щоб він зараз створив, які роботи б у нього були… Бувало, що їдемо в трамваї, чи просто йдемо тротуаром, а він десь щось побачить — уже приходить і малює, уже фіксує. Іноді на лавочку сідав і вже там щось малює і говорить: «Я мушу намалювати, бо я забуду». Нещодавно, десь тиждень тому, дістала ці малюнки. І вони мене вражають досі”.
І додає: “Що привабило в Євгені? Важко відповісти, бо розумом нічого не розумієш, а просто отак ось, душею”.
Спільна робота впродовж 30 років
Оксана Зінченко разом із Євгеном Лисиком створили понад тисячу ескізів костюмів героїв опер і балетів. Саме пані Оксана допрацьовувала ідеї митця, які народжувалися з його кількох впевнених рухів пензля.
“Він робив начерки. Намалювати будь-яку фігуру займало у нього пів секунди. Навіть якби йому зав’язали очі, то напевно він і так би зумів. Євген робив начерки та передавав мені. А я вже все доробляла, розфарбовувала, промальовувала різні прикраси героїв. І потім віддавала йому. Так ми працювали десь 30 років”, — розповідає мисткиня.
Упродовж 1961–1991 років Євген Лисик працював у Львівському державному академічному театрі опери та балету (зараз — Львівська національна опера), від 1967 року — головний художник театру.
Тоді до обов’язків цієї професії належало розроблення не лише сценографічних завіс, але й афіш, костюмів, робота зі світлом і безліч інших завдань — навантаження було дуже велике. Проте Євгенові завжди допомагала Оксана.
“Аня (донька подружжя) маленька, треба щось зварити їсти, ще мама і тато були, ще в студії працювали. І вже як сиділа, малювала — відпочивала. Беру той пензлик і потихеньку все вимальовую, рукавчики. Дивлюся, Лисик нічого не робить, а стоїть і на мене дивиться. А він балдіє від того, як художник працює з тими ескізами”.
Часто вони засиджувалися до ночі, щоб все підготувати до вистави.
“Євген ніколи не підводив своїх колег і завжди робив усе вчасно. Усі любили з ним працювати, дуже любили. Після презентацій костюмів телефон вдома розривався. Євген вже казав: «Скажи, що мене немає вдома, ще не прийшов»”.
Зараз пані Оксана з неймовірною любов’ю зберігає та плекає спадщину чоловіка. Усі створені ескізи вона ретельно посортувала.
“Усе було вкупці в нас вдома, і в майстерні. Я систематизувала за виставами. Забрало того часу, поки я розібралася, треба було все згадувати — усі вистави. Деколи були помилки, то я перескладала, але зрештою я це зробила. Вони всі підписані. Бо як мене не буде, то вже хто буде цим займатися? Ніхто не буде знати, який ескіз до якої то вистави”.
Виставковий проєкт “Лисик”
Зараз у Центрі інтелектуального мистецтва “Меркурій”, що у Львові, триває перша масштабна виставка, яка широко презентує творчість Євгена Лисика суто як художника театру.
Величезний матеріал дає можливість зіставляти та порівнювати, охопити зорово творчий шлях художника як сценографа.
Уперше глядачі можуть побачити доробок Євгена Лисика в широкому форматі в одній локації: інсталяції, макети до вистав, фотографії, ескізи сценографій та костюмів, які художник створив із дружиною Оксаною Зінченко (Лисик).
Особливістю проєкту є двадцятиметрові сценічні завіси, які раніше можна було побачити лише здалеку в театрі.
Виставка “Лисик” триватиме до 9 березня.
Про Євгена Лисика
Євген Лисик (1930, село Шнирів, Бродівський район, Львівська область — 1991, Львів) — український художник-реформатор оперної сценографії. Працював із монументальним і станковим малярством, графікою.
Професійну освіту здобув у Львівському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва. У 1958 році тимчасово відрахований через звинувачення у формалізмі.
Упродовж 1961–1991 років працював у Львівському державному академічному театрі опери та балету імені Івана Франка (зараз — Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької), від 1967 року — головний художник театру.
Для Львівської опери створив сценографію до понад 40 вистав, зокрема до опер “Золотий обруч” Лятошинського, “Отелло” Верді, “Джоконда” Понк’єллі, “Тангойзер” Ваґнера, “Есмеральда” Пуньї та інших.
Загалом Євген Лисик створив сценографії до понад 80 вистав в Україні, Польщі, Туреччині, Македонії та інших.
Станкові роботи митця перебувають у фондах національних музеїв і галерей України: Києва, Львова та інших, а сценічні полотна — у Львівській національній опері й театрах Анкари, Варшави, Скоп’є та інших.
За сценографію до опери “Золотий обруч” Лятошинського Євгена Лисика нагородили найвищою державною нагородою України — Національною премією імені Тараса Шевченка.