|

  • МОВА САЙТУ

“Ми дуже гарно відчули страсті Христові”. Спогади Ярини Заливахи про батька, дисидента Опанаса Заливаху

AuthorОпубліковано30.08.2024TypePress

Дисидент, шістдесятник, близький друг Горської, Чорновола і Світличного. Політв’язень, якому в таборах було заборонено малювати. Геній, світове визання до якого прийшло раніше, аніж визнання у власній країні — усе це про художника Опанаса Заливаху.

Він став одним із символів Івано-Франківська, але народився на Харківщині, а дитинство провів на Далекому Сході СРСР і в Сибіру — то яким був шлях до українства Опанаса Заливахи? Про це, а також про дитинство в родині дисидентів і сучасне становище спадщини Опанаса Заливахи для Суспільне Культура розповіла його дочка Ярина Заливаха.

 

Втеча від голоду: дитинство Опанаса Заливахи

Шлях до українства Опанаса Заливахи був тяжкий, тернистий. Він народився 26 листопада 1925 року в селі Гусинка Куп’янського району на Харківщині. Наша родина пережила Голодомор 1932–33 років. Коли батько навчався в другому класі, йому було 8 років, він бачив ці страхіття голоду. У школі, де навчався маленький Опанас, квартирували дзержинці, які забирали у людей хліб. Коли діти приходили до школи, вони забирали у маленьких діточок те, що мама дала — чи шматочок хлібчика, чи якесь яблучко, чи варену картоплину.

Вночі брати Опанас, Василь та Микола йшли у поле збирати колоски. Як ви знаєте, на той час існував закон про п’ять колосків, за які могли розстріляти. Він розказував, що вони найбільше боялися того об’їжджика, який їздив полями — він цих маленьких діточок міг просто розстріляти. І розказував, що коли він йшов до школи, по вулицях валялися трупи людей, які померли від голоду. Хтось вже помер, хтось тільки помирав, і лежав, і чекав своєї черги.

Моя родина врятувалася тим, що дідусь Іван зробив для якогось колгоспу двосімейний вулик. Це їх врятувало, їм дали дозвіл виїхати з України. Вони поїхали на Далекий Схід, і саме там пройшло дитинство Опанаса.

Навчання малювання і протест

Із самого дитинства він любив малювати. Одного разу дідусь Іван, повертаючись із роботи, на стовпі побачив оголошення, що ведеться набір в Іркутське художнє училище. Знаючи, що син має такі здібності до малювання, він йому показав цей листочок. І Опанас, закінчивши вісім класів, поїхав вступати в Іркутське художнє училище. Але почалася Друга світова війна, і, звичайно, училище було закрите. Батько десь довідався, що середня школа при Ленінградській академії мистецтв була евакуйована в Самарканд, він поїхав туди і успішно її закінчив. І у 1946 році вступив до академії мистецтв імені Рєпіна.

Провчився він там недовго, лише два роки. Коли був студентом другого курсу, він, разом ще з кількома студентами, не відвідав заходи, які були присвячені висуненню в кандидати якогось там депутата. Він просто це проігнорував, бо це йому було не цікаво. І його відраховують з інституту, а поновили лише після смерті Сталіна — це вже були часи Відлиги.

Опанас Заливаха навчався з 1946 по 1960 рік. Дивлячись у свій диплом, сміявся, казав: я, напевно, був найдурніший студент, бо аж 14 років навчався в інституті. Ну, але так склалося життя.

Пошуки ідентичності

Десь у кінці 50-х років у інституті разом із ним навчалися студенти з Чехії, з Китаю, з Грузії, з Вірменії. І всі вони знали свою культуру, мову, традиції. І коли чешка Власта запитала — скажи, Опанасе, а яка твоя культура? Він задумався — а яка ж його культура? А він нічого не знав, він був, як той відірваний листочок! Він все забув, забув рідну мову, він не знав своєї культури.Тоді він замислився і почав шукати самого себе.

Можна сказати, що переломним етапом у житті Опанаса була практика у Косові. Майбутніх художників із Ленінградської академії мистецтв відправили на художню практику до Косова. І там він побачив гуцульське мистецтво, почув українську мову вперше за довгі часи — мову, яку він забув, мову матері. Це стало поштовхом до того, щоб шукати себе, ставити питання, іти до витоків своєї культури, шукати себе у мистецтві. Закінчивши інститут, Опанас Заливаха спочатку два роки попрацював у Тюмені, бо був туди скерований, і повернувся до Івано-Франківська, колишнього Станіслава.

Шістдесятники і подруга Алла Горська

Це були 60-ті роки, час шістдесятництва, коли в літературу прийшли Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Симоненко, Василь Стус, у мистецтві — Алла Горська, Галина Севрук, Людмила Зубченко, у музиці — Мирослав Скорик. І батько став членом Клубу творчої молоді, який на той час очолював Лесь Танюк.

Батько запізнався з Аллою Горською і саме у співпраці з нею, Галиною Севрук, Галиною Зубченко та Людмилою Семикіною в 1964 році створив вітраж “Шевченко. Мати” на прохання директорату. Працювали над цим вітражем декілька місяців, це була велика робота. Шевченко тут показаний не таким, як ми звикли його бачити, в кучмі й кожусі, а це Шевченко-бунтар, який підняв руку вгору і обійняв жінку, що символізувала Україну.

Згодом, 9 березня, коли митці прийшли на відкриття, — вони думали, що це буде гарне урочисте відкриття, — але вони побачили свою роботу заслоненою білою тканиною, а навколо валялися лише друзки битого скла. Кажуть, що сам ректор університету разом зі своїми підопічними розбивав цей вітраж. За цей вітраж Алла Горська й інші художниці поплатилися, їх було виключено зі Спілки художників. Заливаха до спілки не належав, він повернувся до Івано-Франківська.

Самвидав і заслання із забороною малювати

Люди тільки почали відкривати для себе українську літературу, митців, як у середині й наприкінці 60-х років почалися заборони всього українського. Тоді почав виникати самвидав. Ну і, звичайно, Опанас Заливаха привозив до Івано-Франківська твори Ліни Костенко, Василя Симоненка, письменників Розстріляного відродження та іншу заборонену літературу. А як література самвидавівська передавалася? Це були плівкові негативи, які потім треба було проявити і роздрукувати.

Коли батько повернувся в черговий раз із Києва, у серпні 1965 року, в нього була ціла ванна негативів. Раптом — дзвіночок у двері, о шостій годині ранку. “Вам телеграма!” Тато одразу зрозумів, що це ніяка не телеграма, це КГБ. Він був змушений їх пустити, і вони почали обшук. Звичайно, знайшли цілу ванну негативів, а це був компромат. Також приписали до вироку і виконання вітража “Шевченко. Мати”.

Коли відбувався цей обшук, до Опанаса Заливахи приїхав його найкращий товариш Іван Світличний. І КГБ ручки потерло, бо він також був діячем українського руху. Коли забирали Опанаса з квартири, в один “бобік” посадили Заливаху, в другий посадили Світличного.

Батькові дали п’ять років ув’язнення за антирадянську пропаганду і агітацію із забороною малювати. Але він навіть там — за ґратами — малював. Його друзі зробили різачки, і ними тато робив екслібриси. Так з’явилися екслібриси В’ячеслава Чорновола, Миколи Гориня, відомого російського дисидента Синявського, товариша по ув’язненню Івана Русина.

Ми знаємо, як важко було передати будь-що на волю, а особливо якусь заяву, щоб її передали на Захід і там озвучили, що Україна бореться, що в таборах також іде боротьба, що вона ніколи не зупинялась. І тільки завдяки майстерності Опанаса Заливахи можна було передавати: тато вирізьбив таку собі попільничку, а всередину вклали заяву, яку написали і підписали політв’язні. Цю заяву нікому не вдавалося вивезти з табору, але на цей раз її передали на Захід і вона одразу була озвучена на “Радіо Свобода” та “Голосі Америки”.

Коли батько сидів у тюрмі, його відвідувала товаришка по мистецтву Алла Горська. Вона не побоялася влади, поїхала, щоб зустрітися з політв’язнями. Звичайно, ніхто їй побачення не дав, вона, можна сказати, дурно їхала. Але вона хотіла відвідати своїх друзів по мистецтву, друзів по творчості.

Відбувши термін від дзвінка до дзвінка, у 1970 році Опанас Заливаха повернувся в Україну. Звичайно, його квартиру забрали, ніхто тримати квартиру не буде. Він повертався через Москву і там його зустрів, одягнув, дав кошти на прибуття до Києва Лесь Танюк, який подав руку підтримки в той важкий час. Коли батько приїхав до Києва, друзі тут влаштували йому такий вечір! Він розказував, що його вітали як якогось великого героя — Заливаха повернувся в Україну!

Після того як Опанас Заливаха повернувся, він був під цілодобовим наглядом і не мав права покидати межі Івано-Франківська. І коли 26 листопада у 1970 році батькові прийшла телеграма, що померла Алла Горська, він зрозумів, що це не просто смерть, що вона була вбита. Не зважаючи на ці заборони, він все кидає і їде до Києва, щоб провести в останній путь свою найкращу подругу, товаришку, велику українку Аллу Горську. Хоч, звичайно, після цього вчинку його викликали до КГБ і проводили з ним бесіди.

Шлюб, що поєднав Схід і Захід: зустріч із Дарією Бандерою

Коли Опанас Заливаха приїхав до Івано-Франківська, В’ячеслав Чорновіл, його найкращий друг, попросив Любу Лемик прихистити молодого художника на два тижні. Так мій батько познайомився з нею, її сестрою Марією Возняк-Бандерою і своєю майбутньою дружиною, донькою Марії — Дарією Бандерою. Вона була племінницею Степана Бандери, донькою Василя Бандери, рідного брата Степана Бандери.

На вулиці Кошового була невеличка хатинка, яку моїй мамі, бабусі й теті Любі вдалося виміняти, коли вони повернулися із заслання в Сибіру, з далекої Кемеровської області, шахтарського міста Анжеро-Судженськ. Ця вулиця на сьогоднішній день перейменована на вулицю Опанаса Заливахи, тому я, можна сказати, живу на однойменній вулиці.

Отак двотижневе перебування переросло у довге життя в Івано-Франківську — Дарія Бандера і Опанас Заливаха одружилися, і можна сказати, що в цьому шлюбі об’єднався Схід і Захід. Відомий поет, татів найкращий товариш Зиновій Красівський сказав свого часу: “Це, напевно, Божа воля, що Опанас Заливаха поєднав свою долю з племінницею Степана Бандери”.

Я продовжую його думку, що це, напевно, дійсно, Боже провидіння, що вони об’єдналися, що народилося двоє дітей, син Ярослав і я, Ярина. Брат — інженер, я — вчителька української мови, літератури і мистецтва, викладаю в школі. Моя мама була вчителькою музики, я грала на фортепіано, брат грав на скрипці, ми закінчили музичні школи.

Ми виховувалися в українському дусі. Пригадую: кожної неділі о 9:45 ми вставали і слухали службу Божу з Ватикану — тоді не було можливості ходити до церкви. Які були стандарти? Ти приходиш до школи, ти мав говорити одне, а в хаті це було зовсім інакше — на той час люди жили подвійно.

Не треба казати, як виховувати українців — ми бачили приклад батька, українця, який не йшов на компроміс із владою. Ми бачили маму, яка говорила українською мовою, яка молилася українською мовою.

Одного разу мені було 6 років, я бігала з товаришкою, бавилася, а вона говорила російською мовою. Я прийшла додому, тато мене підізвав, каже: “Ходи-но сюди. Ти з Оленкою якою мовою говорила?” Хоч вона була Лєна, а він називав Оленка. Я кажу — українською. “Ти пам’ятай, що ти є українка”. Це було моє перше усвідомлення, хто я є. Це був початок 1970-х років, такий був приклад тата. Ти маєш бути українкою, ти повинна говорити українською мовою, не російською.

Я вам розкажу, як ми ішли до того українства. Батька постійно викликали в КГБ. Один раз так було, що батька викликали в КГБ і мама йому дала сорочку темну, бо навіть не чекала, що він повернеться звідти. Це був страшний кінець 70-х, початок 80-х років, коли репресії були. Підійшла до батька маленька бабуся Марія і каже: “Панасе, нічого не підписуйте, я Дарцю виховала, ми виховаємо і дітей. Не переживайте і нічого не підписуйте”. Оце такий був приклад старшого покоління. І, звичайно, тато не міг нічого підписати — він знав, що в нього є твердий тил вдома, дружини, її мами, тети Люби.

Ще можу один факт навести. Ми дуже гарно відчули колись страсті Христові. У 1974 році нам цілий місяць били вікна. З п’ятниці на суботу нам в хату летіли каменюки. Я цілий місяць в суботу, у нас була шестиденка, не ходила до школи, бо в мене був нервовий зрив. Але ми це пережили. Одного разу тата викликали в КГБ і запитали: вам більше вікна не б’ють? А тато тільки усміхнувся і каже — та ні, не б’ють.

Це приклад тата і мами, ми на цьому виховувалися. Тато колись все казав, ніби у французів є така приказка — “ти гідний бути французом?”. І тато все до знайомих говорив: ти маєш бути гідним українцем.

Якщо подивитися на творчість Опанаса Заливахи — це образ України, образ жінки, образ матері, образ Тараса Шевченка, Лесі Українки. Це образ його улюбленого соняшника, бо він східняк, це червона калина, це політв’язень — тобто те, що він пережив, те він відтворював у своїх картинах. І творив українське мистецтво, як кажуть, він дивився на світ українськими очима. Його серце вмістило всю Україну.

Мистецтво у шухляду

Багато письменників, як то кажуть, писали в шухляду. Так само і Опанас Заливаха малював. Він собі облаштував майстерню на горищі будинку і там творив після роботи. Він не знав, чи побачить хтось його картини, але він малював.

Творчість Опанаса Заливахи знали за кордоном, у Америці, в Канаді. Як так сталося? Одного разу він купив гуцульську ляльку, в яку заховав плівку зі своїми роботами. І передав її Осипу Зінкевичу, якому вдалося її передати на захід в Америку. Осип Зінкевич каже, — як дивно, гарна лялька, та й усе. Але якось вона його непокоїла і він вирішив подивитися всередину неї. Відкрив, а там — негативи з роботами Опанаса Заливахи. Він був вражений, що є такий митець в Україні. І так уперше мій батько розповсюдив свої роботи.

Звичайно, роботи десь у мистецтві не було. Він змушений був працювати звичайним креслярем у комбінаті, згодом пішов працювати у рекламу, оформлення інтер’єрів. Так у нашому місті й в інших містах з’явилися відомі об’єкти, які він створив: магазин “Едельвейс”, пивний бар, кафе “Медівня”. На жаль, на сьогоднішній день усі ці інтер’єри знищені. Лишилося єдине панно, яке у центрі Івано-Франківська, на “стометрівці”. Там розміщений магазин, де продають мобільні телефони, і завдяки небайдужим іванофранківцям це єдиний твір, який був врятований. Зараз він під опікою влади, його оберігають.

Визнання Опанаса Заливахи

А справжнє визнання до Опанаса Заливахи прийшло в 1988 році, Перебудова вже йшла повним ходом. Львівський мистецтвознавець Юрко Бойко зі своїм товариством “Шлях” зробив у Львові першу виставку батька — це було відкриття Заливахи для глядачів. У жовтні 1988 року відбулася його перша персональна виставка. Потім уже в травні Франківськ підхопив цю ідею, виставка тривала декілька місяців, далі був Київ, Тернопіль, Коломия, Бурштин. У 1997 році тато повіз свої роботи до Лондона, виставка відбулася в Українському католицькому університеті. І його побачили у світі.

Він дуже тішився, що його побачили, відкрили, що він не дарма малював ці роботи. За свою творчість Опанас Заливаха отримав звання лавреата Шевченківської премії у 1995 році, також він є лавреатом премії імені Василя Стуса. Цю премію започаткував його товариш, поет, філософ Євген Сверстюк. Також тато оформив книжку Василя Стуса, яка вийшла у 1992 році під назвою “Вікна в позапростір”, а ще створив ілюстрації до книжки Євгена Сверстюка “Блудні сини України”.

Ланцюг злуки від Івано-Франківська до Києва

Звичайно, Опанас Заливаха дуже тішився, що Україна стала незалежною. 21 січня 1990 року, коли був знаменитий Ланцюг єдності, ми були там — кажуть, з’єднав Львів і Київ. А починався він у Франківську!

Ще в 1989-му році було національне відродження, коли вперше до Франківська привезли — і я побачила — синьо-жовтий прапор. На Зелені свята 17 червня у нас у тепер Меморіальному сквері відбулася перша панахида, вшанування полеглих героїв. Нелегальна, бо забороняли. На на цей захід приїхало дуже багато львів’ян із синьо-жовтими прапорами.

Старші люди ставали на коліна і зі сльозами цілували прапор український. Потім цей захід розігнали з гучномовцями, не давали правити службу Божу. Згодом отець був заарештований за те, що він правив першу панахиду в Меморіальному сквері, йому дали 15 днів.

Один хлопчина вертався з цього мітингу і зовсім випадково зайшов до нас — і нам залишив прапор. Саме з цим прапором тато стояв, коли був Ланцюг єдності Івано-Франківськ — Львів — Київ. Звичайно, він мріяв про те, що Україна буде незалежною. Він творив цю незалежність своїм мистецтвом.

Популяризація спадку Опанаса Заливахи

Зараз відбувається виставка Опанаса Заливахи — вона відкрилася 24 серпня у Центрі інтелектуального мистецтва “Меркурій” у Львові. Там представлені його малярські роботи, живопис, графіка, кераміка і дерево, тобто різьба. Батько працював у різних техніках, якщо він не мав полотна, то він різьбив.

Якщо говорити про кераміку, то є такий цікавий об’єкт — керамічне панно. Перший об’єкт, який мій батько оформив в Івано-Франківську, — це квітковий магазин у 1971 році. Це була гуцульська кераміка, величезне панно на всю стіну, зроблене з гуцульськими орнаментами. Ми мріємо, що цей об’єкт буде врятовано, бо зараз він під шаром гіпсокартону. Ми плануємо все ж таки в майбутньому відкрити цю унікальну роботу Опанаса Заливахи.

Чи бути музею Опанаса Заливахи

Це тільки на рівні обговорення поки що. Це, звичайно, моя велика мрія — створити музей Опанаса Заливахи, де будуть виставлені всі його роботи. Ми б хотіли зібрати там і деякі залишки того кафе “Медівня”, яке він робив: власник, який викупив це приміщення, не знищив цю кераміку, яку батько робив, — він її врятував. Зараз ця кераміка в майстерні нашого франківського художника Богдана Бринського, і ми плануємо, якщо в нас буде музей, то ця кераміка побачить світ.

Створити музей Опанаса Заливахи у будинку, де він проживав, неможливо, тому що будинок у аварійному стані. Я не знаю, де б ми могли знайти приміщення, щоб виставити всі роботи, і, звичайно, я б дуже хотіла, щоб був музей.

Авторка:

Джерело: https://suspilne.media/culture/822525-mi-duze-garno-vidculi-strasti-hristovi-spogadi-arini-zalivahi-pro-batka-disidenta-opanasa-zalivahu/

Поділитися

Залиште свій коментар

Course Logo

Don't miss out on this month's webinar

Lorem ipsum dolor sit amet
Join us
en_USEN
ukUK en_USEN