|

  • МОВА САЙТУ

Колекція Гординського. Повернення в Україну

АвторОпубліковано13.06.2024КатегоріяПреса

15 полотен українських художників-модерністів Олекси Новаківського, Святослава Гординського, Михайла Андрієнка-Нечитайла, Якова Гніздовського та Олекси Грищенка повернули в Україну зі США. Центр інтелектуального мистецтва Меркурій придбав картини у Лариси Гординської, доньки Святослава Гординського. Кошти, виручені в результаті цієї угоди, жінка передала на допомогу українському війську. Зараз ці роботи можна переглянути в експозиції “Блукання в собі” ЦІМ Меркурій у Львові.

Речник українського у світі

Святослав Гординський — український художник, мистецтвознавець, поет і перекладач. Уродженець Коломиї, учень Олекси Новаківського, відвідував Берлінську академію мистецтв, навчався в академії Жульєна та Модерній академії Фернана Леже у Парижі. Брав участь у виставках у Римі, Берліні та Празі. 1931 року у Львові заснував Асоціацію незалежних українських митців, був редактором журналу “Мистецтво”. Видав каталог-довідник про життя і творчість понад 400 українських митців. Одружився з Мирославою Чапельскою, донькою пароха Лева Чапельського зі Сновидова на Львівщині.

— Тато завжди був зайнятий роботою, — пригадує старша донька митця Лада Гординська. Зараз вона гостює у містечку Ньютон неподалік Бостона, США у сестри Лариси. Спілкуємось з жінками скайпом. — Бувало, мене брав із собою в майстерню. Конче хотів, щоби і я малювала. Учив мене. А я до того абсолютно не маю таланту. Декотрі з тих рисунків зберігаю й досі. У Львові частенько мав засідання з різними малярами. Вони приїздили й до нас в гості. Я ж щоразу ховалась за фотелем, щоби чути, про що вони говорять, але абсолютно нічого не розуміла. Памʼятаю, як тато вірші писав. Бувало, читав. Та не просто читав, а декламував, як актор!

Під час Другої світової батьки відправили Ладу до Відня. Там жила рідна сестра батька, піаністка Дарка Каранович. 1944-го сімʼя вирішила емігрувати на Захід.

— Спершу ми попали до табору біженців у Мюнхені. Та мама не хотіла там бути, тож ми з нею поїхали до США. Наш дідо, тато мами, емігрував раніше і вона мала американський паспорт. А батько залишився у Мюнхені, в таборі. Поки чекав дозволу перетнути океан, заснував Спілку праці українських образотворчих митців. Разом вони влаштовували виставки, пленери, малювали. Не сиділи на місці, робили щось для себе й інших.

Через рік Гординський таки перебрався до США. Сімʼя оселились у Нью-Джерсі. Лада пригадує, що у перші роки батько брався за будь-яку роботу, адже життя в еміграції було нелегким. 1947-го його покликали відновити розписи у церкві італійської громади в Нью-Йорку.

— Мабуть, малярі помітили його серед інших, тож він почав розмальовувати церкви по всій Америці. Роботи було багато — громади мігрантів саме зачинали будувати свої церкви.

— Його найбільша та найважливіша робота — то є катедра святої Софії в Римі, — додає Лариса. — Там він робив проєкти для мозаїк. Дуже тішився тою роботою. Малював церкви в Канаді, Німеччині, Австрії, Австралії. А найвідповідальніша його робота була над іконостасом у церкві святого Михайла у Гезлтоні, Пенсільванія, та в церкві святого Володимира, Елізабет, Нью-Джерсі. Там наш дідо був парохом.

У США Гординський заснував Обʼєднання мистців-українців в Америці, організовував виставки. Видав енциклопедію українського малярства у США, 10 збірок своєї поезії, монографії про Миколу Глущенка, Тараса Шевченка, Віктора Цимбала, Леоніда Перфецького та інших. Писав мистецтвознавчі та критичні статті, зібрав рукописи й опублікував спогади про поета Богдана-Ігоря Антонича.

Повернення додому

— Ладо, тато тебе виховував? — запитує Лариса у сестри. Обидві сміються. — Він нам читав різне, розказував. Говорив про історію та мистецтво. Ми мешкали неподалік Нью-Йорка, тож часто їздили туди на прогулянку. То в цирк, то в зоопарк, то до музею. Звісно, я хотіла не до музею, а в зоопарк. Й ми увесь час сперечались з ним. Тато був у розʼїздах, а коли ні — то в Нью-Йорку. Там мав свою робітню. Де не йшов, з ким не говорив — усім пояснював, що ми українці, в нас окрема держава, мова та культура. Американці не дуже розуміли різницю між нами й росіянами в 1950-х, коли я виростала. Зрозуміли аж зараз.

Вихованням доньок займалась переважно дружина художника Мирослава. Жінки пригадують, що швидко вивчили англійську мову в школі. А коли приходили додому, мати завжди робила зауваження: “Не закидай тут, говори українською”. Про політику з дітьми не говорили. Хоча коли Гординський був вдома, підходив до доньок з газетою The New York Times, просив перекласти те чи інше слово. А от історію України вчили. Казками.

— Тато розказував байку, весь час одну й ту ж, — пригадує Лариса. — У ній була добра Баба-Яга і недобрий Большевик. Та Баба-Яга мешкала в хаті на курячій лапці, а Большевик все приходив до неї вкрасти свинку. На оцьому “недобрий Большевик” тато завжди наголошував. Большевик крав ту свинку і їв. А я, чекаючи, що історія має закінчитись добре, плакала. Мама сварилась, бо після казок діти не повинні плакати. “Зміни кінець казки”, — просила. Тато завжди відмовляв: “Зʼїв Большевик свинку — і все!”.

— А мені читав “Лиса Микиту” Івана Франка, — додає Лада. — Досі памʼятаю: “Надійшла весна прекрасна, многоцвітна, тепла, ясна, мов дівчина у вінку”. Я цілі вірші з ним напамʼять вивчала.

Жінки кажуть, що батько дуже любив французького поета Франсуа Війона, перекладав його вірші англійською. Також читав Бодлера і Верлена. Часто бачився з друзями. Найбільше приятелював з Миколою Бутовичем, Яковом Гніздовським, Михайлом Дмитренком. Їздив рибалити в Канаду до скульптора Лео Мола.

1992 року, після проголошення незалежності України, Гординський вперше поїхав на Батьківщину разом зі старшою донькою Ладою:

— Для мене ця подорож була дуже дивною. Я закарбувала в уяві образи дитинства, й не знала, як воно буде. Ми летіли до Києва з пересадками, а тоді потягом до Львова. Коли добрались до Сновидова, села мами, в мене було відчуття, що я вдома. Повітря було наче свіжіше, насиченіше, легше. А який щасливий був тато! Ми пішли до майстерні Олекси Новаківського, дивились на собор святого Юра. Я його одразу впізнала, бо картина з ним висіла у нас вдома. Наступну подорож ми планували через два роки, тато дуже хотів би залишитись тут, хоч все ще боявся, що большевики повернуться. Не дожив.

Лариса вперше приїхала в Україну у 2003-му. Разом з Ладою. А тоді ще двічі — у 2009 та 2019 роках. Каже, що була свідком разючих змін.

— Під час першої мандрівки я побачила досить бідну країну. В Сновидові церкви дідової вже нема, нема і його хати. Але там залишились родичі та знайомі, котрі опікувались цвинтарем, де поховані наші предки. У 2003-му вони не мали води в будинку, ходили до криниці, на “дереві” варили їсти, мали коні, а не машини. З кожним моїм приїздом їхнє життя покращувалося. Львів ставав щораз гарнішим, Київ мінявся. Дуже хочу поїхати знову, коли війна закінчиться, і подивитись, яка Україна зараз.

Не стояти осторонь 

2022 року, коли почалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Лариса долучилась до волонтерської організації Ukraine Forward у Бостоні. Її волонтери збирають гуманітарну та військову допомогу. В організації вона створила комітет мистецтва, який займається реалізацією творів українських митців.

— Наш голова Мирон Кравчук товаришує з мистецтвознавцем Володимиром Петрашиком, — ділиться жінка. — Він на фронті, але розповів, що Центр інтелектуального мистецтва Меркурій у Львові хоче придбати полотна Гординського, Грищенка, Андрієнка та Новаківського. Від себе я ще додала Гніздовського. Перелік і фото полотен надіслала Володимиру. Їм усе підійшло. Ця збірка — колекція нашого батька. А він завжди бажав, аби вона була в Україні.

Усі кошти, виручені в результаті цієї угоди, Гординські пожертвували в Ukraine Fоrward. На них закупили автомобілі швидкої допомоги для України.

Жінки кажуть, що у переданій до Львова збірці є кілька найважливіших для них робіт. Це два автопортрети батька — рисунок, зроблений під час навчання в Парижі 1929-го, та олійний портрет, створений у Нью-Йорку на 40 років пізніше — вид на собор Святого Юрія у Львові з майстерні Олекси Новаківського.

— Свої улюблені роботи тата я не продала, — додає Лариса. — Не хотіла з ними розлучатись. Це пейзаж Венеції та портрет мами. Вона у національному строї на тлі Карпат.

— Мої улюблені картини — в Парижі, — говорить Лада. — Це пейзажі Сновидова, пейзажі зі спільної мандрівки Італією. Тато працював на вулиці, а я мала стояти й людям пояснювати, що то він малює. Також люблю його пейзажі з Франції. Це він намовив мене там учитись, часто приїздив у гості. Розповідав, як стоптував Парижем черевики. Був тоді дуже бідний, але дуже щасливий.

“Гординський знав усіх авторів цих картин особисто”

Богдан Мисюга, артдиректор ЦІМ Меркурій

Колекція Святослава Гординського — камерний музей світової слави українського мистецтва. Ці роботи унікальні саме тим, що походять зі збірки відомого у світі критика. Отже, вони якісні. Також твори мають бездоганний провенанс. Гординський знав усіх їхніх авторів особисто: навчався в Олекси Новаківського і Петра Холодного, писав критичні статті про Олексу Грищенка та Михайла Андрієнка-Нечитайла, досліджував творчість Якова Гніздовського.

Модерна ікона “Мадонна Червоної калини” Новаківського — унікальна своєю композицією. На тлі епічного гірського пейзажу двоє дітей в національних строях моляться про заступництво Мадонни, яка сидить на символічному троні. Вся її увага звернута на немовля, яке вона тримає на колінах. Дитя є символом щойно народженої Української держави. А назва — від посвяти Січовим стрільцям, лицарям Червоної калини, що виборювали цю незалежність. Робота і зараз не втрачає свою унікальність, адже її головний меседж — “Бог не може залишити Україну в біді”.

Не менш цінним є символічний пейзаж “Святий Юр”. Це перший варіант твору “Юр. Поема Світової війни”, який зараз перебуває у фонді Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові. Гординський як модерніст сформувався в Парижі, а тому розумів, що запізнілий постімпресіонізм Новаківського не був вторинним явищем, він виник на іншому світоглядному ґрунті. Якість малярства художника можемо порівняти з Вінсентом Ван-Гогом, Полем Сіньяком чи Альфредом Сіслеєм, а глибину змісту — з полотнами Едварда Мунка.

Два автопортрети Святослава Гординського — хрестоматійні артефакти, опубліковані у багатьох світових енциклопедіях. Про константинопольські пейзажі Олекси Грищенка початку 1920-х писали паризькі газети, сам художник видав про цей період свого життя цілу монографію.

Абстракції 1930-х сценографа Михайла Андрієнка-Нечитайла, який тривалий час творив і проживав у Парижі, — не менш важливі для світової історії мистецтва. Вони створені саме тоді, коли абстракцією марили Пабло Пікассо, Піт Мондріан і Фернан Леже. Одразу стає зрозумілим, на яких позиціях у світі перебуває українське мистецтво.

У цій збірці є також ранні малюнки пером Якова Гніздовського. Це ескізи до графічних ілюстрацій “Слова о полку Ігоревім”, які не тиражувалися. Гравюри Гніздовського доволі поширені, а ось його малюнками не може похвалитися жодна приватна чи державна збірка, окрім бібліотеки Конгресу США.

Журналістка: Анна-Лілія Кокора

Першоджерело: https://localhistory.org.ua/texts/statti/kolektsiia-gordinskogo-povernennia-v-ukrayinu/

Поділитися

Залиште свій коментар

Course Logo

Don't miss out on this month's webinar

Lorem ipsum dolor sit amet
Join us
ukUK
en_USEN ukUK