Меркурій розпочав свою роботу двома ретроспективами українського мистецтва XX—XXI століть. Тепер хотілося, аби у просторі зазвучав голос молодшого покоління, якась ультрасучасна рефлексія на сьогодення, позбавлена обмежень. Бо молоде громадянське суспільство насамперед формують люди з критичним мисленням. Я слідкую за тим, що творять молоді митці, творчість деяких для мене є орієнтиром цього молодого голосу. Мені було важливо, щоб ідея об’єднання художників у проєкті також ішла від самих митців. Тому я звернувся з пропозицією до Вероніки Чередниченко, художниці з Херсону, за творчістю якої спостерігаю ще від часів студентства. Виявилося, що митці, яких вона пропонує у проєкт — це саме ті, які перебувають у моєму полі зору. Коли ми вперше зустрілися в Zoom, усі були у різних містах, на резиденціях за кордоном, але тема, яку я їм запропонував, видалася дуже близькою усім. Того дня якраз відбувався наступ росіян на Харків, і мене боліли кілометри української землі, які ми втрачали. Кожен тоді міг сказати, що це “моя територія”. Так виникла назва, але обсяг поняття розвинули самі художники та художниці. Для когось “моя територія” — це зона психічного комфорту, для когось — фізичні кордони власного тіла, памʼяті, зона власної відповідальності та свідомого перебування в конкретний час. За всім незримо відчувається категорія “свободи”, і всі розуміють що свобода можлива тільки тоді, коли ти захищаєш власну територію. Звідси й головний меседж проєкту: “Свою територію потрібно захищати!”. Формат експозиції — також специфічний: кожен автор і авторка має власний простір, “свою територію”. Попри різні форми вислову, різні медіа — малярство, графіка, віртуальне мистецтво, інсталяція, відеоарт, перформанс, — вони сприймаються дуже цільно.