|
  • МОВА САЙТУ

Свою територію треба захищати. Як митці рефлексують війну

Шестеро митців і мисткинь представили свої роботи у новому проєкті ЦІМ Меркурій “Моя територія”. Ця виставка про свободу та її значення для покоління, котре народилось і сформувалось у незалежній Україні. Свої трактування кордонів державних, психологічних і фізичних, тілесності, незалежності, власної території та боротьби за неї вони представили у різних техніках: живопис, скульптура, графіка, VR-технології, штучний інтелект, інсталяція і перформанс. “Локальна історія” завітала до ЦІМ Меркурій і поспілкувалася з митцями про їхні найголовніші роботи в експозиції та що таке для них “Моя територія”.

“Апогей під знаком питання”

Андрій Роїк, 29 років, Львів

В проєкті я презентую свої вибрані роботи з серії “Голоси постаментів”. З ними я певною мірою асоціюю словосполучення “Моя територія”. Здебільшого вони демонструють стан втрати, пустоти, руйнування життя серед загубленості. Але це й мої спроби створити щось нове зі зруйнованого і тимчасового, що й дасть можливість відчути себе повноцінним. Це про розуміння та думання, про те, що не зараз наче не на часі — поняття дружби, любові, зради, свободи, пустоти.

Почалось усе з полотна “Апогей під знаком питання”. Я створив його в березні 2022-го за 6 годин. Зобразив на ньому момент відео, знятого ще у “ковідні” часи. На ньому я і товариш, котрий зараз у складі ЗСУ захищає Україну, підкидуємо його молодшого брата для стрибка у воду. Коли малював, хотів жити минулим. Так же добре було! Та життя в минулому зараз нікому не на користь. Той стрибок у воду, він і є стрибком у минуле, таку собі утопію, якої уже нема. Він застиг. А що буде далі — невідомо. Приземлення колись відбудеться, та ми не знаємо, коли й де. Полотно — у світлих кольорах і легких контрастах, як памʼятник, котрий застиг. Самого стрибка немає, але є оця пустка і тиша. Кінцівок в людини, що стрибає, теж немає. Є дріт, лінія, оголений нерв, що символізує вразливість. Нашу зараз. Це про передчуття — тілесної наруги, болю, рани, нівечення. Проєктор, який відображає відео стрибка, доповнює картину, робить її цілісною.

“Втілеснення”

Ольга Козюра, 34 роки, Мостиська, Львівщина

Головною є робота, котра почала серію, про звернення до тіла, до шкіри як стіни та бар’єру. Робила її торік, й вона вийшла мікрокапсульною, зовсім не схожою на те, що я робила до того. Серія — мій спосіб впоратись з явищами дисасоціації, відмови переживати емоції. На певному етапі нам це було потрібно, щоби довше протриматись в часі війни, бути продуктивними й вижити. Але це означає ще й відмову від контакту з собою та своїм тілом. Це стане великим клопотом для нас у перспективі — непроживання травми переносить її у майбутнє. І потім з нею важче впоратися.

Створюючи цю серію, я намагалась повернути собі здатність відчувати увесь спектр емоцій, на фізичному рівні також. Бо тіло, захищаючись, капсулює усе до моменту, коли емоції потрібно переживати знову.

А ще мене турбує проблема етики зображення страждань. Ми спостерігаємо дуже багато фізичного болю, пошкоджень особистих барʼєрів. Ми звикли до цього, бо болю багато, як ніколи.

Наткнулась на тезу, що є лиш один можливий варіант споглядати понівечене тіло і не насолоджуватись болем. Це його споглядання заради зцілення. Навчання медика, споглядаючи біль, допоможе врятувати тіло в майбутньому. Тобто дивитись на те, як руйнується наша оболонка, є сенс лише тоді, коли хочемо допомогти. Тож я відтворювала замальовки, які неодноразово бачила в підручнику з анатомії для хірургів і по яких училась малювати. Вони для мене були первинною етикою, дослідженням тіла наново, для того, щоби могло настати зцілення. Я хотіла втриматись в абстрактності й звернулася до шкіри й тіла як до стіни, межі, яка не може бути порушена з будь-якої іншої причини, крім як допомоги.

Tectumque

Вероніка Чередниченко, 29 років, Херсон

Tectumque з латини — “укриття”. Так називається робота з віртуальною реальністю, частина моєї експозиції. Почала створювати її у 2021-му без думки про можливе вторгнення. Я саме перебувала на стипендії у Польщі. Концептом мого відео з доповненою реальністю була сценка з чорними фігурами — антропоморфними, зооморфними. Вони уособлювали несвідомі дитячі страхи: темряву, невідомість, смерть близьких. Коли почалось вторгнення, я оновила роботу, адже зʼявились нові страхи: танки, ракети, зброя. Все це подала у гіперболізованій формі.

Мої страхи лише примножились, адже у мене народилась дитина. Всі вони — про неї та про її безпеку.

Проєкт допрацьовувала з лютого до травня. Спершу показала в Гданську, тепер — у Львові. В українців мало запитань і пропозицій до моєї роботи, а от європейський глядач у відео, доволі абстрактному, бачить політичні символи. Один американець, розгледівши танки, запропонував мені додати ще прапор США. “Щоби було зрозуміліше”, — сказав. Мене дуже подивувала така реакція.

Play Video

Війна змінила мій погляд на мистецтво. Я ніколи не була зацікавлена у соціальних проблемах і не хотіла говорити про це. Тепер мій фокус звузився, говорити можемо лише про війну. Тож спершу вислови були дуже прямолінійні, а з часом ставали все більш абстрактними. Так і я — спершу малювала чорні фігури, ножиці, зброю, а зараз переношу у віртуальну площину свої переживання.

“Маніфест для сажі”

Максим Мазур, 34 роки, Решетилівка, Полтавська область

Експозиція складається з декількох серій під загальною назвою “Маніфест для сажі”. В її центрі — кінетичний куб з сажею, яка рухається від голосу штучного інтелекту. Голос начитує текст, згенерований ШІ, що складається з основних маніфестів XX століття: модерністів, сюрреалістів, екзистенціалістів. Всього їх 10.

Біля цього куба важко щось розчути, адже програму важко перебалакати. Це мої роздуми про функції мистецтва та митця, спроби конкурувати з сучасними технологіями, в час, коли ШІ може за нас генерувати ідеї та створювати зображення. Це і про можливість митця говорити в час жахливої війни, розуміючи — попри те, що людство творить прекрасне в мистецтві, науці та медицині, воно все ще поводить себе агресивно і жорстоко. Ніщо прекрасне не здатне зупинити жорстокість.

В експозиції створюю редукцію, залишаючи для себе лиш фактуру, текстуру, колір, матеріали — списані в бібліотеках або викинуті на сміття книги, пігмент чорної сажі. Вірю, що простором можна виражати великий спектр чуттєвості.

Зараз дуже багато візуального контенту, зокрема й документації війни. ШІ також генерує зображення. Тому єдине, що є зображувального в моїй експозиції — серія документальних фотографій, які я робив від початку вторгнення і які є фактичним свідченням перебування в дуже некомфортному середовищі під час повітряної тривоги. В синергії з шумом ШІ вони творять дуже сильні емоції. “Я художник, я роблю роботи, досліджую теми…” — каже голос. Та нам важко вловити його, бо під час війни слова втрачають сенс і силу.

“Адаптація”

Богдана Пацюк, 28 років, Луцьк

Я хотіла розповісти про процес адаптації — момент, коли чогось дуже очікуєш, але боїшся. Зазвичай ми маємо два варіанти — готуватись і продовжувати жити, або змиритись і готуватись до закінчення життя. Гадаю, ніхто у XXI столітті й припустити не міг, що буде стільки глобальних подій і катастроф, які кардинально мінятимуть життя людей. Та ми приймаємо реальність і пристосовуємось до нових умов життя.

Інсталяція з паперу, мотузки та самшиту. Папір, який використовувала — це постери з різних подій, плакати, оголошення. Збирала їх у закладах, музеях, клубах, докупляла чисті листки. Листів формату А1 використала 300 штук. Тепер вони стали скульптурами. Мені цікаво працювати з матеріалом, який уже мав свою історію, а зараз адаптувався до нового призначення.

Коли інсталяцію треба транспортувати, я її розшиваю, пакую по пакетах, як “трупики”, і перевожу. В кожному новому місці збираю заново. З кількох причин. Перша — точно не зможу відтворити те, що робила до то того. Друга — скучно постійно робити одне й теж. Це теж своєрідний спосіб адаптації, уже під новий простір. І я наче така ж, як і раніше, але в новій реальності маю це все перешити. У ЦІМі я збирала та підвішувала інсталяцію три дні. З нею можна взаємодіяти. Ходити, заглядати в середину.

Війна змінила мене і моє мистецтво. Я подорослішала, мої проблеми теж. Ті, що були до вторгнення, видаються дуже дрібʼязковими й смішними. Пріоритети, думки, рефлексії змінились. Та, сподіваюсь, ми стали глибшими.

“Присвята полеглим воїнам”

Зірка Савка, 28 років Львів

Меркурій запросили мене для розробки перформативної частини проєкту “Моя територія”. Концепцію розробляли разом з артдиректором Богданом Мисюгою і командою ЦІМ. Логістика перформансу пропрацьовувалась не один день. Я висловлювала свої ідеї, які ми разом адаптували під приміщення.

Основне медія проєкту — вугілля. Воно гнучке, з ним можна робити все, що завгодно. Воно породжує чимало асоціацій, є дуже потужним і зрозумілим символом. У різному просторі воно проявляє себе по-різному. А основою перформансу є ідея взаємодії з глядачами. Коли гості заходили у простір ЦІМ, вони отримували мішечки, згортки. Від них можна було відмовитись, і це породжувало інші сценарії. Глядачів запросили на другий поверх, а я починала з першого, біля твору Богдани “Адаптація”. Робила жест поклону — як тоді, коли везуть воїна на щиті, а потім стають на одне коліно. Жест дуже сильний історичний, його супроводжує звук — запис мого дихання. Глибокого, про яке ми часто забуваємо і не насичуємо свій організм киснем. Це жест потрібний, він має закарбуватись у нашій свідомості. Потім сходами підіймалась на третій поверх, де була встановлена інсталяція: вугілля, розсипане довкола, чаша для вогнища. Біля чаші я теж робила жест поклону. Збирала вугілля, розкидане по третьому поверсі співаючи мамину колискову. Назбиране у білу сукню викидала чашу. Тут настав момент взаємодії — люди, які відчули за потрібне, водночас розгорнули мішечки. Побачивши вугілля, хто хотів, теж докинув його до вогнища. Бо воно — наше спільне. Кожен з нас має бути долученим до загальної дії, боротьби. Фінансово, фізично чи увагою. Можна ж плести сітки або ходити на акції на підтримку військовополонених. Час і увага — найдорожча річ. І це має бути звичкою, як от почистити зуби.

Це вугілля є символом нашої пропаленої землі. Однак воно має дуже багато корисних, цілющих властивостей. Коли наш організм отруєний, ми пʼємо вугілля. Воно очищує й обігріває. На дні мішечків були гасла: “Байдужість вбиває. Не будь байдужим”. Головні на будь-якій акції з підтримки військовополонених.

В композиції були й основи під маскувальні сітки, у яких теж було вугілля — як символ того ж полону. Я хотіла пробудити небайдужість через залучення, переживання та сльози. Спонукати людей долучитись до загального вогнища.

Після перформансу я навмисне вийшла з залу, щоби помитись і переодягнутися, бо тіло, волосся, сукня — усе було в вугіллі. Повернулась через годину. Звісно, повноцінної реакції не застала, але один глядач сказав: “Тримайтесь”. Я здивувалась: “Ага, гаразд. Але ми в одному човні”. Були також і мої знайомі-військові, які ледь не буквально зрозуміли кожен символ і казали, що їм сподобалось.

Створюючи перформанс, я одразу зазначила, що не хочу порушувати простір жодного з митців, котрі представлені в проєкті “Моя територія”. Я взаємодіяла, але не торкалась до творів колег, бо це про повагу до них і до їхньої території. Я просила простір для себе, де можу вільно маневрувати. Якщо ж говорити про мою територію поза проєктом, то вона про людей. Моїх людей. Спільні емоції, спільна боротьба і спільна перемога.

“Свою територію треба захищати!”

Богдан Мисюга, артдиректор ЦІМ Меркурій

Меркурій розпочав свою роботу двома ретроспективами українського мистецтва XX—XXI століть. Тепер хотілося, аби у просторі зазвучав голос молодшого покоління, якась ультрасучасна рефлексія на сьогодення, позбавлена обмежень. Бо молоде громадянське суспільство насамперед формують люди з критичним мисленням. Я слідкую за тим, що творять молоді митці, творчість деяких для мене є орієнтиром цього молодого голосу. Мені було важливо, щоб ідея об’єднання художників у проєкті також ішла від самих митців. Тому я звернувся з пропозицією до Вероніки Чередниченко, художниці з Херсону, за творчістю якої спостерігаю ще від часів студентства. Виявилося, що митці, яких вона пропонує у проєкт — це саме ті, які перебувають у моєму полі зору. Коли ми вперше зустрілися в Zoom, усі були у різних містах, на резиденціях за кордоном, але тема, яку я їм запропонував, видалася дуже близькою усім. Того дня якраз відбувався наступ росіян на Харків, і мене боліли кілометри української землі, які ми втрачали. Кожен тоді міг сказати, що це “моя територія”. Так виникла назва, але обсяг поняття розвинули самі художники та художниці. Для когось “моя територія” — це зона психічного комфорту, для когось — фізичні кордони власного тіла, памʼяті, зона власної відповідальності та свідомого перебування в конкретний час. За всім незримо відчувається категорія “свободи”, і всі розуміють що свобода можлива тільки тоді, коли ти захищаєш власну територію. Звідси й головний меседж проєкту: “Свою територію потрібно захищати!”. Формат експозиції — також специфічний: кожен автор і авторка має власний простір, “свою територію”. Попри різні форми вислову, різні медіа — малярство, графіка, віртуальне мистецтво, інсталяція, відеоарт, перформанс, — вони сприймаються дуже цільно.

Журналістка: Анна-Лілія Кокора
Поділитися

Залиште свій коментар

Course Logo

Don't miss out on this month's webinar

Lorem ipsum dolor sit amet
en_USEN