|
  • МОВА САЙТУ

  • Меню

    Школа

    Медіа Платформа

    • Публікації

      скоро
    • Відео

      скоро
    • Аудіогіди

      скоро
    0

“Свої території” українських мисткинь та митців: новий виставковий проєкт ЦІММ у Львові

Центр інтелектуального мистецтва Меркурій (ЦІММ) презентував новий, вже третій з часу свого відкриття у лютому 2024 року, виставковий проєкт – “Моя територія” (продуктивності артінституції, звісно, можна лише позаздрити). Концепція нової  виставки помітно відрізняється від попередніх проєктів ЦІММу, які опиралися на складні мистецько-інтелектуальні конструкти й теорії. “Моя територія” пропонує виразну, зрозумілу широкій аудиторії та актуальну сьогодні рефлексію п’ятьох сучасних мисткинь та митців на тему вимірів свободи та їхню особисту взаємодію з рідною землею. 

“Свою територію” у просторах артцентру запропонували створити поколінню ultra-contemporary (а якщо конкретизувати — то Gen Z) українських мисткинь та митців, тобто тим, хто зростав та формувався вже за часів незалежної України. Вероніка Чередниченко (родом з Херсона, але вже довгий час живе та працює у Львові), Максим Мазур (з Полтавської області, живе та працює у Києві), Богдана Пацюк (з Луцька), Ольга Кузюра й Андрій Роїк (львів’яни) у виставкових залах ЦІММу візуалізують власні тлумачення словосполучення “моя територія”. 

“Моя територія”, як на мене, має певну помітну відмінність від інших групових артпроєктів на тему рефлексій війни, що відбувалися в Україні та світі з 2022 року. Здебільшого, на таких виставках, принаймні на тих, що довелося побачити мені, заявлений кураторський наратив проєкту формувався окремими роботами запрошених митців. Тобто куратори створювали певну концепцію (історію чи меседж, які прагли донести глядачам своїм проєктом), і ця концепція “розповідалася” (втілювалася) творами митців-учасників. Куратор “Моєї території”, гадаю, вирішив піти іншим шляхом і не став “зв’язувати” єдиним концептом по кілька творів п’ятьох запрошених мисткинь і митців. Натомість митцям дали можливість розвинути індивідуальні, авторські наративи в межах обраної теми, розповівши їх не епізодично (одиничними творами), а цілісно (серіями своїх робіт); куратор же зібрав ці автономні історії та поєднав їх концептуально в єдиний виставковий проєкт.

“”Моя територія” – виставка про свободу, її глобальне значення, українську землю, власні і колективні цінності, психологічний комфорт, тілесність й духовність. Тлумачення, дійсно, можуть бути різними, але вони знайомі всім. Основний “меседж” проєкту: для того, аби бути вільними, територію потрібно захищати”, – Богдан Мисюга, куратор виставки “Моя територія”, артдиректор Центру інтелектуального мистецтва Меркурій

Не секрет, що у XXI столітті “фотогенічність” та “видовищність” експозиції часто диктують її успіх. Люди йдуть у музеї та артгалереї не лише, аби подивитися на твори мистецтва, а ще й для того, щоб сфотографувати їх чи себе на їхньому фоні та розмістити це у соцмережах. Сьогодні, коли соцмережі стали невіддільною частиною нашого життя, для багатьох людей задоволенням є не лише безпосереднє споглядання мистецтва, а ще й можливість поділитися цим перед аудиторією своїх фолловерів. Звісно, через війну вітчизняним артінституціям не до “інстаграмності”, втім, коли цей прийом таки вдається втілити, це однозначно допомагає медійності проєкту.

Гадаю, що саме таку мету переслідував й ЦІММ, відкриваючи експозиційний наратив “Моєї території” масштабною інсталяцією Богдани Пацюк. Мисткиня створила інсталяцію “Адаптація” з паперових скульптур і доповнила її світловими елементами та живою флорою. У цій роботі художниця порушує питання адаптації людей в обставинах вимушеної міграції.

Богдана Пацюк працює з графікою та інсталяцією, у своїй художній практиці використовує звук, світло, рухомі зображення та комп`ютерні програми. Наскрізна тема творчості мисткині — антропологічні дослідження, зокрема ті, що стосуються потреб людини у відчутті безпеки, вміння адаптуватися й взаємодіяти з навколишнім середовищем.

Поверхом вище свої території у межах окремих виставкових просторів створили митці Вероніка Чередниченко та Максим Мазур

“Територія Вероніки Чередниченко — це віртуальний світ, з його безмежними ресурсами та можливостями, що дає глядачам можливість заглибитися у їхні власні фантазії, сни, травми, страхи, але також й отримати терапію”,  — каже про проєкт Богдан Мисюга, куратор.

Мультимедійний проєкт Чередниченко об’єднав три артцикли — “Металіс”, “Tectumque 2.0” (tectumque – укриття, латина) та “Intermezzo”. Усі вони проєктують картину постапокаліптичного світу, у якому віртуальні стосунки стають основою життя людини. В уявленні художниці такий світ є втіленням наших колективних страхів, мовляв, у цьому світі буде й згубна мілітарність, й активізація генної інженерії, але водночас буде й природа, яка здатна знищити будь-кого й будь-що.

“У своїх роботах Чередниченко досліджує природу, органічні форми, динаміку росту, трансформації, деградацію і вмирання — буденні й спільні процеси для всього живого. Роботи художниці провокують уяву глядача, запрошують зазирнути у майбутнє чи у середину самих себе”, — йдеться в кураторському тексті. 

У сусідньому просторі розгорнуто артпроєкт Максима Мазура, темою якого є функціонування мистецтва під час війни. Увага автора зосереджена на тому, що всі високі ідеї цивілізації (наприклад, досягнення людства у галузі науки, мистецтва чи технологій), на жаль, неспроможні зупинити війну.

Серію Мазура “Маніфест для сажі” формують артоб’єкти створені у мішаній техніці та форматі “експериментальної лабораторії”. Перше — це робота з абстрактним малярством, яке митець створює зі склеєного паперу (джерелом якого переважно стають старі, викинуті книги). 

“Використання чорного пігменту сажі у комплексі зі знайденими обʼєктами, становить для мене асоціативний матеріал, отриманий в результаті горіння, який в цьому контексті є символом редукції живопису і функціонування мистецтва під час війни”, — йдеться у маніфесті Максима Мазура. 

Експериментальна лабораторія — це підхід, який використовує ініціативна група INSTYTUT AVTOMATYKY (заснований Мазуром 2020 року спільно з художником Андрієм Підлісним, аби сприяти розвитку локального творчого осередку в будівлі Київського інституту автоматики).

На “території Максима Мазура” відвідувачі можуть оглянути та послухати артоб’єкт, на якому пігменти сажі рухаються силою голосової вібрації. Звук створює програма для читання тексту. Сам текст, “Маніфест художника”, згенерував штучний інтелект на основі художніх маніфестів XX ст.

Проєкт “Моя територія” продовжується на третьому поверсі артцентру. Тут, зайшовши до наступної по маршруту зали, може охопити легке відчуття дежавю, наче це саме ви щойно бачили… поверхом нижче. Невідомо, чи таким був кураторський задум, чи це — просто збіг, але тут, на абсолютно різних мистецьких “територіях”, є два ракурси, які практично дублюють один одного. І це — дуже цікавий прийом (вимушений чи імпровізований — абсолютно не важливо). Ну, й куди ж без “чорного квадрата” Казимира Севериновича. Зараз, рушаючи на якусь мистецьку виставку, є висока ймовірність побачити там омаж цій знаковій роботі Малевича, й “Моя територія” у Центрі інтелектуального мистецтва Меркурій не стала винятком.

Третій поверх виставкового проєкту — “території” митців Ольги Кузюри та Андрія Роїка.

У камерному експозиційному просторі Ольга Кузюра розкриває відчуття “своєї території” в діапазоні людського тіла. Художниця поєднує в інсталяціях матеріальну деструкцію і натуральні начерки, досліджує ідею шкіри та стін як захисних шарів, останнього барʼєру перед зовнішнім світом, рефлексує над поняттями етичності споглядання людських страждань.

“…схеми з хірургічного посібника в роботах Кузюри стають покроковим дослідженням. Це зображення тілесного страждання, що не є насильством, а радше втручанням задля порятунку. Після наслідків агресії всі ми ходимо по змінених ландшафтах української землі. Ландшафти власного єства — не менш важливі. Вони потребують відновлення. Аби у власному тілі знову почуватись як вдома. Очевидно, такий сеанс зцілення мають отримати й глядачі, для яких важлива “їхня територія””, — говорить Богдан Мисюга, куратор, про проєкт Ольги Кузюри “Моя територія. Отілеснення”. 

Андрій Роїк, для проєкту “Моя територія”, представив авторські серії живопису, графіки та скульптури. Здебільшого у своїй художній практиці Роїк працює зі зображенням людського тіла у різних його формах.

Ключовими темами творів митця, представлених на виставці у ЦІММ, є пам’ять та колективна травма. На  полотнах з серії “Голоси постаментів”, написаних у період від початку повномасштабного вторгнення і до 2024 року,  глядач бачить узагальнений образ пам’ятників,  у яких замість рук та ніг – фрагменти арматури, вони слугують їхнім каркасом.

“Цей каркас як наша свідомість, яка після 24 лютого абсолютно оголилася: біле стало білим, чорне – чорним. Каркас як стрижень людини – те, що вона намагається віднайти. Цей стрижень, мені здається, є найважливішим, що може бути в людини”, – розповів Андрій Роїк про цю свою серію робіт у коментарі Естет Газеті восени 2022 року (тоді роботи серії експонувалися на індивідуальній виставці художника “Голос” в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького).

Гості передпоказу проєкту, що відбувся 27 червня, мали можливість побачити партисипативний перформанс “Посвята Полеглим Воїнам” від мисткині Зірки Савки.

З початку повномасштабного вторгнення Савка активно працює з темами травми, пам’яті та меморіалізації. Поєднання різних технік та медій у творах мисткині виглядає невимушено й органічно — вона працює з текстилем та папером (знаковою у цьому плані є серія робіт Зіткані з попелу), поєднує академічну графіку з акціонізмом та мейл-артом, експериментує з форматами презентації своїх творів. Говорячи про сучасне українське перформативне мистецтво, Зірка Савка — саме та мисткиня, до чиїх робіт варто придивитися (“придивитися” у буквальному значенні цього слова). 

Проєкт “Моя територія” триватиме у Центрі інтелектуального мистецтва Меркурій до 11 серпня 2024 року.

Нещадавно ми також писали про те, що Центр інтелектуального мистецтва Меркурій придбав частину артколекції Святослава Гординського, українського художника, мистецтвознавця та культурного діяча, та повернув її зі США в Україну. Роботи перебували за кордоном близько 80 років. Серед “репатрійованих” творів — полотна Олекси Новаківського, Михайла Андрієнка-Нечитайла, Якова Гніздовського, Олекси Грищенка й самого Святослава Гординського, загалом 15 предметів.

Матеріал: Ія Степанюк

Поділитися

Залиште свій коментар

Course Logo

Don't miss out on this month's webinar

Lorem ipsum dolor sit amet
ukUK